Проблеми розвитку освіти в Україні

 Проблеми розвитку освіти  в   Україні

 Ще на Першому педагогічному конгресі в 1935 р. у своїй доповіді Василь
Пачовський говорив про завдання українського шкільництва, про навчання з
української мови й літератури, української історії, історії мистецтва,
географії України, про виховання молоді поза школою і про роль у ньому
вчителя. Усі ці проблеми В.Пачовський об’єднав у широку тему:
«Українознавство у вихованні молоді». 

Він говорив: «Ми, українці, вважаємо хребетним стрижнем школи пройняту
національним духом науку українознавства, в склад якого входить мова,
література, історія, пластичне мистецтво, музика українського народу та
географія земель, заселених українцями».

Українське свідоме покоління виховає тільки школа з українською мовою
навчання. Тому моєю програмою стало: з російської та єврейської СШ № 56
зробити українську школу. «Це мала бути школа наскрізь пройнята
національним духом не зі становиська боротьби і ворожнечі до
національних меншин, а зі становиська любові до рідного краю». Я зробила
те, про що говорив В.Пачовський.

Хребетним стрижнем школи стало 9 років вивчення українознавства. Цей
предмет інтегрований в усі предмети, а також читається як окремий
предмет. Зараз школа має статус Львівської української гуманітарної
гімназії з поглибленим вивченням українознавства та англійської мови.

В.Пачовський наголошував, що «школи з українською мовою, які понижують,
занедбують, або нехтують науку українознавства уважаєм за ненаціональні
установи, бо вони сповняють своє завдання недостатньо». Ми маємо
виховувати покоління, якого народ потребує, дати йому такі моральні й
духовні цінності, щоб воно було готове до найбільших жертв. А такими
цінностями є національна самопошана, особиста гідність і духовна
гордість за належність до української нації, яка є рівновартною
культурою з іншими державами. Коли школа з українською мовою навчання не
має того хребетного стовпа, то вона виховує безхребетну інтелігенцію,
яка у  хвилі бурі й натиску готова до зміновіхівства як безхарактерна,
здібна до ренегатства не тільки свого народу, але й держави.

Перший педагогічний конгрес ставив максимальною програмою виховати
державотворче покоління.

Це тепер, особливо у світлі загальнонародних подій, зокрема іменованих
«помаранчевою революцією», ставлення до інноваційних перетворень дещо
або значно змінилось, бо не могло не постати питання: чиїх, яких батьків
ми діти і якими насправді є? Чому такими різними виявилися реальне
молоде покоління й освіта?

Ще зовсім недавно у Львові певні чиновники, можливо, й не прямо,
торпедували українознавство, заміняли його на крає-, народо- або
релігієзнавство чи лукаво його «не помічали». Не подобалось воно
інтерглобалістам. А у нас не могло не боліти серце, коли ми бачили:
українські діти навіть Малайзію чи Бермуди знають краще, ніж Україну. Ми
лицемірно закликали їх бути патріотами, але патріотами кого і чого?!
Якими і чому вони мали були патріотами? Чому досі нас членують на
«східняків» та «западенців»? Організовують сепаратистські заколоти щодо другої державної мови, не бояться суду не лише Божого, а й правничого –

за аморалізм і  антидержавні діяння.

Постійно піднімається питання інновацій. Причина зрозуміла: є педагоги,
навіть з найвищими науковими титулами та званнями, для яких інновації
зводяться лише до формальних, нерідко – суто косметичних елементів
освітнього процесу. Вони не усвідомлюють чи й ігнорують семантику
поняття: інноваційне – це те, що принципово змінює структурні елементи
системи.

В Україні – це зміна, насамперед, методології, а відтак – принципів
виховання і навчання. А саме: в суверенній Україні має впроваджуватися
методологія суверенізації системи освіти від колишньої системи
перетворення України в провінцію московсько-більшовицької імперії з її
орієнтацією на деперсоналізацію та денаціоналізацію, а тим самим –
методологія виховання поколінь яскравих особистостей, професіоналів,
патріотів, бажаючих і спроможних розвивати дійсно громадянське
суспільство – демократичне, правове, гуманістичне, зорієнтоване на
піднесення України як висококультурної, щасливої держави, гідної
виконувати високу історичну місію у співдружності найрозвиненіших націй
планети.

Стало ясним: новій Україні – демократичній, правовій, національній,
соборній – потрібна відповідна до нових реалій система освіти. А її не
можна створити як без традицій, так і без інновацій вітчизняного і
зарубіжного досвіду та усвідомлення того, що синтез корисний лише на
взаємозбагачувальній, органічній основі, а інновації не можуть зводитися
ні до іноземних запозичень, ні до вузькотехнічних перелицювань старої
системи, прийомів та засобів навчання.

Інновації – принципові зміни у фундаменті, а не в нових прибудовах. А
для України це означає новизну змісту, яка мала б зумовити: нову
філософію освіти; новий тип кадрів – носіїв тієї філософії,
зорієнтованих на світовий досвід, але й на україноцентричні програми й
підручники; новий тип відносин між суб’єктами освітнього процесу:
батьками – учнями – педагогами – органами управління; усвідомлення:
головне в освіті – виховання, засобом якого стає й навчання. Метою цієї
діяльності є учень як самодостатня особистість, а визначальною силою
закладу – педагог! Саме він творить дух навчального закладу.

Свого часу підручники, за якими навчалися діти, підлягали обговоренню,
доповненню окремими темами чи з історії, чи з географії, чи з
української мови, літератури. Їх видавала «Видавнича комісія Рідної
Школи».

«В історичній методі українознавства є небезпека, що твори письменства
будуть вибиратися не після теперішнього їх значення, але з літературного
й історичного огляду. В кожній літературі є твори, які грали велику роль
у розвитку письменства, але теперішньому поколінню нічого не говорять.

Мусимо затямити, що і в найвищих класах шкіл маємо виховати не істориків
літератури, а освічених громадян, здатних до позитивної праці. Але треба
сказати, що ці питання актуальні і до сьогодні, і сьогодні. Так само і
стосовно історії. Найкраще завдання історика в культурі нації – виховати покоління, свідоме цілі своєї нації.

До українознавства належить історія мистецтва, наука географії земель,
заселених українцями. Українці були і є споконвіку осілою нацією, тобто
народом, що займає на глобусі власну територію. Але можна мати прекрасну
територію і ніколи не утворити на ній влади, не мати своєї держави?
Щойно свідомість своєї території, свого рідного краю і хотіння мати на
ній свою власну владу перетворює людність в активну політичну силу. З
того хотіння і з цієї свідомості своєї території родиться патріотизм,
любов до своєї землі, до своєї батьківщини і до всіх, що замешкують нашу
рідну землю. Отже земля є основою до утворення власної держави і до
зросту нації. Тому мусимо пізнати свій рідний край, тобто географію
рідної землі, щоб осягнути свідомість своєї території, щоби зв’язати
себе містичними узлами прив’язання до рідної землі, здобути в собі любов
до своєї землі – і стати з безпутного народу нацією свідомою своєї цілі.
Мається на увазі ці теми є у програмі з українознавства як окремого
предмета. Окремий предмет – українознавство – забезпечує всебічні знання
і виховує дитину».